Війна - це завжди страшно!

Прокидаюсь від веселого теленькання будильника о сьомій ранку. Застеляю ще теплу постіль, йду насолоджуватись ранковими ритуалами. Солодкий мамин сніданок вже чекає на мене.  Швиденько одягаю ідеально випрасувані джинси та кофту. Зустрічаюсь з друзями на нашому місці, щоб піти до школи. Якщо чесно, не дуже люблю ходити до школи: це доволі нудно та виснажливо. На носі екзамени - вічуваю втому від підготовки до уроків, скоріше б канікули, не можу дочекатись. Уже зовсім скоро ми з друзями (а нам усім виповниться 15)  проводитимемо весь час разом: будемо кататись на велосипедах, їздити на екскурсії Україною, зустрічати світанки, ходити в походи. Цей рік буде незабутнім. Я вже майже наскладала грошей, тож в цьому році зможу поїхати на декілька тижнів за кордон. Мрію залишитись там жити. Як тільки виросту, відразу поїду за межі України. Як на мене, у моїй країні мало можливостей та перспектив.

           24 лютого о 5 ранку тривожний дзвінок від родички з Києва. ВІЙНА!!!

Прокидаюсь  від шаленого вою сирен. Налякана мама наказує вдягти теплі речі, беру портфель з найбільш необхідними речами, який ми зібрали на всякий випадок і сподівались, що не знадобиться. Разом з сім’єю швидко вибігаємо з дому, прямуємо до підвалу. Тривога триває кілька годин, дуже хочеться їсти. І страшно. Зараз мав би бути перший урок. Несподівано світлі думки тягнуть до школи, до друзів, у затишні кабінети, до вчителів, які завжди посміхаються у відповідь на питання.

У підвалі пліснява, холод вкриває шкіру мурахами, сирість стає поперек горла. Півгодинний сон на старих  трухлявих дерев’яних дошках, на бетонній запаленій підлозі. Тріщить штукатурка, пофарбовані у темний зелений колір стіни нагадують поганий фільм. Людей набігло безліч. Стримані мами, що приховують страх,  тримають своїх  маленьких діток лагідно в  обіймах, але очі видають розпач. Сказали, що відбій. Ніколи ще ліжко не здавалось таким особливим та своїм. Дорослі заспокоюють, але розумію, що далі буде важче.

Минув місяць без спокійних ночей. Вибухи, постріли, свист винищувачів, заплакані люди ховаються у своїх домівках. Плетемо з друзями сітки, допомагаємо облаштовувати бомбосховища, читаємо новини  кожні 10 хвилин. Чи хотіла я бачити таке в 15? Чи взагалі за своє життя?

На сімейній нараді вирішили їхати за кордон. Наш вибір чудова країна - Чорногорія: повсюди мальовничі гори, затишні містечка, неймовірні пейзажі, а я все ще моніторю новини. Моє серце десь далеко. Я просто хочу додому, хочу в Україну. Мені здається, за цей сповнений болем місяць подорослішала на кілька років. Я побачила вдосталь, щоб зрозуміти, що в мене найкраща держава, в Україні живуть найкращі люди, тут безліч можливостей та перспектив. Лише зараз, на відстані в тисячі кілометрів, розумієш, що таке РІДНИЙ ДІМ.

  Цівіна Анна